Федорова Тетяна Семенівна

                                      «… навряд чи є  вища з насолод, ніж насолода творити»
                                                                                                      Микола Гоголь

   Народилася в м. Умані Черкаської області. На початку 50-х батька перевели на службу до Києва, і сім’я, хоч і мала право на помешкання в столиці, оселилася поближче до природи – в містечку Ірпінь.
   Закінчила середню школу, затим Київський держуніверситет імені Т.Г.Шевченка  (українська філологія ).
   З 1984 року – член Національної спілки журналістів України. У царині авторської етнографічної ляльки ( етномоделі) – з  1992-го.
   1994 року Спілка художників України присвоїла звання майстра декоративно-прикладного мистецтва.
   З 1998 року – член Національної спілки майстрів народного мистецтва.
   Вчителі?.. Мабуть, чи не саме життя. Воно ж бо таке загадкове, розмаїте і прекрасне!
   Дитиною годинами зачаровано могла спостерігати, як бджола чи джмелик занурюються у квітку, аби скуштувати нектару. ( Може, тому й донині обожнюю все, що росте і цвіте у моєму садочку, а ще – Катерину Білокур .)
   Цікавило все! І як тато пиляє дрова, шиє чи латає чоботи; як вирівнює цвяхи ( то ж ціла наука – тримати за ніжку, а не за «брилик», бо болітимуть пальці). Мати чистить картоплю, а я сиджу зачарована тоненькою, безперервною стрічечкою лушпиння, – от уже в руці рівненька, біла кулька. І як це їй вдається?..
   А коли матуся сідала шити якусь кофтину чи сукню, відірвати очей вже несила. Невдовзі й сама почала шити. Полюбляла й вирізати з паперу ляльки та одяг до них.
   Школяркою захопилась « майструванням» карнавальних  новорічних костюмів.
   Літо. Спека. Побігти б босоніж на річку, а я сиджу в затінку садочка й вигадую, малюю, шию ( звісно, вручну, бо мати боїться, «аби я не прошила пальця» ) якийсь черговий костюм на майбутнє шкільне дійство.
   Десь у кінці 60-х, уже дорослою, вперше побачила свити Людмили Семикиної. Не заспокоїлась, аж поки  сама   виготовила таку ж.
   Тато прищепив любов до справжнього. Він  терпіти не міг брутальної лайки, п’яниць, ледарів, брехунів і… штучних квітів. «Хіба може зрівнятися з нею ( улюбленою лісовою конвалією) бодай із золота зроблена квітка»,– запально повторював він мені, наймолодшій у сім’ї.
   « Жили собі дві сестри - Брехня та Лінощі…», – так починалася  моя улюблена казка, вигадана самим батьком. Розповідав він мені її, коли не був  у відрядженні, майже щовечора і завжди по-іншому, доповнював цікавими подіями, не забував « вкраплювати» щось із  реального життя. Його заповіти завжди зі мною: « кожна річ повинна мати своє місце; цінувати, те що маєш і ніколи не заздрити; не бути марнотратним; простота у побуті» .
   Звичайний залізничник-зв’язківець, батько дуже любив музику ( особливо народні пісні й симфонічну),театр (замолоду грали з мамою в аматорських спектаклях),малярське мистецтво. Пишався дуже, що старший син Борис,  став професійним  скрипалем і художником-аматором. Братові «чарівні палаци» на березі моря чи річки, заметені снігом хатки під стріхою з крихітними вогниками свічечок у вікнах, лісові галявини та узлісся мали неабиякий попит серед спраглого до краси народу й у не дуже ситі 50-ті  допомагали сім’ї вижити. Хоча й продавалися за безцінь, бо брат торгувати не вмів.   А писалися ті дивокраї після денного навчання в музичному училищі імені Глієра. До речі, кар’єру музиканта брат завершив давно, а пензель, незважаючи на  поважний вік, не випускає з рук і донині.
   А ще батько не стомлювався повторювати свою «коронну» тезу: « Доню, добре запам’ятай ,– у житті дрібниць немає».
   Чи не тому сьогодні, виготовляючи ляльку, звертаю особливу увагу на найдрібніші деталі. Прагну аби мої роботи хотіли б не лише дивитись, а й розглядати. Адже кожна моя лялька – це біографія. В ній – епоха, етнос, історія особистості, соціальний стан, індивідуальний характер. І надзавдання – зробити все це настільки виразним, промовистим і значущим, щоб, як казав Огюст Роден, розкрити душу моделі, відділивши правду від фальші.
   Мою творчість живить потяг до гармонії в людському житті,– звідси й кредо: намагатися виражати своїми роботами прекрасне, не відділяючи художню форму від художньої думки.
   А ще, -- я весь час у пошуку. Це - персонажі й образи ( зокрема, історичні , літературні, міфологічні ), і форма втілення ( порцеляна, м’яка лялька), і ляльки-листівки, сувенірні міні-ляльки «Крихітки» і мотанки «Молодички».
   Якось так склалося, що я ніколи не шукала легких доріг ані у житті, ані у творчості. Не звикла й покладатися на когось. Люблю щораз ускладнювати собі завдання, так би мовити, завищувати планку. Цікаво спробувати все зробити власними руками, - від чобіток до підставки та упаковки.

    Щоб усі задуми втілити, катастрофічно бракує часу. Тим-то, на жаль, поки що доводиться відмовлятися від пропозицій щодо майстер-класів, навчання інших, зокрема дітлахів. Відчуття таке, ніби сама – « вічний учень»…
   Часто розмірковую: що ж це за феномен такий,– покликання, коли добровільно жертвуєш своїм спокоєм і добробутом заради нього?
   Либонь, не секрет, що для митця, художника, майстра його твори ніколи не були засобом для збагачення, а лише, як правило, --для існування. Але для мене найперше – це засіб для самореалізації. Бо, вочевидь, належу до категорії диваків, які  попри відсутність відповідної винагороди, все одно творитимуть, шукатимуть, експериментуватимуть, аби донести до інших своє захоплення світом.
   Я – киянка. Понад три десятиліття мешкала і працювала в столиці. Та, коли батьки  «відлетіли у вирій», повернулася до отчого дому. Саме тут все рідне. Стіни «лікують і гріють», а природа  надихає, як завжди.


Тел.: (04497)61-450
   З Києва: 0(297)61-450
Моб.:0961420255
E-mail: fedtet@gmail.com
      www.etnolyalka.net.ua