МОЯ РОБІТНЯ. ЕТЮДИ.

Мазепа

  

 

 

   До  інтерпретації образу  неоднозначної історичної особи – славетного українського гетьмана Івана Мазепи я вже вдавалася. 2000-го року на замовлення  американки українського походження  Ганни Сохань   виготовила порцелянову ляльку(  висотою 18 см), беручи за основу один із відомих портретів. Колекціонерка була задоволена, а я  ж вирішила повернутися до цієї теми десь згодом.
   Відтоді з’явилося чимало нових розвідок про особу гетьмана, історичні обставини його слави й забуття. В пресі одні портрети піддавалися сумніву щодо ідентичності (зокрема, представлений на гривні),інші пропонувалося вважати  єдино справжніми. І всі ці матеріали поповнювали окрему течку, де вже лежав зокрема й жіночий журнал «П’ята пора»( 1998р.) з  листами Івана Степановича до коханої Мотрі , чим надихнув мене до «народження» ляльки «Мотря».
   З наближенням 380 –річчя від дня народження Мазепи, тема все більше і більше хвилювала мою уяву. Довго не могла обрати техніку та одяг. Вагалася між м’якою лялькою ( текстиль, мідний дріт) та порцеляновою ( порцеляна, текстиль, мідний дріт) а також між лицарськими обладунками і традиційним жупаном. Перший видавався  мені надто складним у виконанні, другий – надто простим і вже кілька разів шитим   («Богдан Хмельницький», «Полковник Сулима», «Пилип Орлик» та ін.)    Раз-по-раз вдивлялася у портрети, мовби запитуючи і наснажуючись. Зупинилась на порцеляні.  Щодо вбрання найбільше припав до душі портрет невідомого художника ( поч. 18 ст. Швеція ) . Листівку люб’язно подарувала мені директор музею Гетьманства Галина Ярова , вочевидь це і стало для мене знаковим. А оскільки на портреті відсутній головний убір, довелося мені його «взяти» з іншого, гравюри В. Масютина ( Берлін. 1933 р.)Зважилася таки й на лицарські шати ( щоправда, застосовуючи текстиль, враховуючи тендітність порцеляни), у чому допомогла мені « Панегірична гравюра на честь гетьмана Івана Мазепи» Івана Мигури ( 1705 р. Київ).

 

 

 

 

 

 

Ярема та Оксана

 

  Хіба краща є за тебе?…
Кращої немає
Ні на
небі, ні за небом;
Ні за синім морем
Нема кращої за тебе»
( Так думав Ярема про свою кохану Оксану – красуню Титарівну)

 

 

   Це - персонажі поеми класика української літератури геніального Тараса Шевченка  «Гайдамаки». Твір написаний 1886 року і присвячений народно-визвольному руху українських селян проти феодально-кріпосницького, національного та релігійного гніту на Правобережній Україні, яка до кінця 18 століття перебувала під владою шляхетської Польщі.
   Вбрання Яреми репрезентує одяг запорозьких козаків. Широкі шовкові шаровари, парчевий жупан та  кунтуш ( верхній одяг) з характерними розрізами в рукавах ( під час бою козаки зав’язували їх на спині, аби не заважали).
   Зброя – шабля та пістолі ( мініатюрні муляжі виготовлено за зразками 18 ст.)
   На ногах – гостроносі червоні шкіряні чоботи з підборами. Голову, з характерним для козаків « оселедцем», прикриває смушкова шапка.
Оскільки, за твором та історією події відбувалися на Черкащині, то й Оксана – донька титаря ( кохана, а потім і дружина Яреми) вбрана у строї , характерні для цього регіону.
   Середньої довжини керсетка з розшитою правою полою ( «наріжник» ).Одяг багатошаровий: вишита додільна сорочка, повна ( « з крилами» ) плахта, прикрашена внизу кутасиками; зелена запаска оздоблена стрічками та вишивкою.
   Ноги взуті в червоні шкіряні чоботи, на голові – прикраса зі стрічок, на шиї – коралове намисто.

 

 

 

«…Мій квіте рожаной»

 

 

    Ішов 2003-й рік. Я активно готувалась до чергового весняного ярмарку - щорічного свята майстрів народної творчості. З-поміж кількох зроблених мною ляльок була й пара – Мотря і Северин ( традиційно називаю українські імена найчастіше вживані  за часів, коли ще не було у нас Анжел та Ричардів ).
   Тогорічний травень видався сонячним і люб’язним до велелюдності , яка заполонила всю долину Державного музею народної архітектури і побуту України ( Пирогів).
   Глядачі/ покупці підходять, усміхаються, цікавляться моїми роботами, прицінюються…
   Аж ось у полі мого зору  «намалювалися» незвичайні двійко. Ще здалеку було видно дуже поважного віку іноземців. Обоє срібноволосі. Він – високий, стрункий – підтримує за плечі ( мовби обнімає) свою мініатюрну «половинку». Впевнено прямують до мене. Він, раз-по-раз нахиляючись до неї, щось говорить англійською. А Вона - не відводить погляду від мого Северина, повторює лише одне слово: «козак, козак, козак». Я ж думаю своє : яке то щастя дожити до такого віку  ( ну, їй-богу, років за вісімдесят!) в парі, та ще й подорожувати світом.
   Отож, підходять. Нормально поспілкуватися не вдається : вони – жодного слова по-нашому , я ж від хвилювання забула ту дещицю англійською, яку колись (м)учила.
   Показую на пальцях, що Северин і Мотря – за моїм задумом дошлюбна пара. Відтак, ляльки продаються разом. А тим часом, старенька американка ( так-сяк спілкуючись із Ним, я зрозуміла, що вони з Флориди )  пристрасно промовляє лише «козак, козак». Це мене, каюсь, і підкупило ( та й, якщо чесно, грошей теж  бракувало). Довелося таки «розлучити» моїх «молодят». Перед тим, як поїхати до далекої Америки, Северин ще кілька годин «гуляв» Пироговим . Старенька пані не захотіла пакувати ляльку. Вона гордо носила її на напівзігнутій руці, роздивлялася численні ярмаркові принади. Чоловік  так само притримував-обнімав за плечі свою дружиноньку і частенько нахиляючись до її обличчя щось розповідав.

 


   А Мотря … Довго залишалася у моїй власній колекції.  Одягла я їй парчевий  очіпок, і стала вона Мотрею Кочубеївною – прообразом тієї, якій не судилося щастя в законному шлюбі з Великим Гетьманом. З тим, хто в листі далекого 1704 року називав її « Моє серденько, мій квіте рожаной!
    Наприкінці 2010 - го на благодійницькому вечорі у клубі "Динамо Люкс" (м. Київ) лялька була куплена, а гроші спрямовані на благоустрій Дитячого будинку в селі Циблі (Київська обл.)

 

 

Далі буде...